Київ – Перша половина пори Української незалежності минула в тій атмосфері розпаду імперії, коли слуги її залишалися при чинах і орденах!
Звичайно, національні сили скористалися свободою, наскільки можуть скористатися вчорашні невольники, неспроможні поставити своїх мучителів на коліна. Але епоха насильства вичерпалась.
Душогубство в Ічкерії і на Кавказі закінчилося глухо і безславно. Війна в Іраку закінчилася руїною і водночас ганьбою. Війна проти Грузії закінчилася ганьбою.
Отже, попри всі людські нахили до насильного розв’язання конфліктів, люди ХХІ вчаться розв’язувати їх ненасильницьким шляхом.
Українцям випала доля в 2004 році з’явитися перед світом в образі мирної помаранчевої революції. Зброя, наготовлена посткомуністами, не вистрілила. Революція перемогла і засвідчила мудрим прикмети нового віку.
Ми не перемогли, бо не мали згуртованих національних сил і твердої волі до боротьби. Сили Майдану пішли на витворення атмосфери свободи і падіння страху в суспільстві. І це був життєдайний фермент. В тій атмосфері постсовєтський консервативний авторитаризм Януковича з пародійними судами і боязкими реформами. Є притчею про нерозум. Майбутнє відкривається тільки людям віри і любови. Насильство породжує опір.
Активність опору
Заглядаємо в майбутнє з великим досвідом минулого. Насильство плодить насильство, а війна залишає руїни в людині і її довкіллі. Водночас ми знаємо. що в житті діяли і діятимуть закони боротьби.
Українська нація загрожена . У неї дуже багато ворогів…вони множаться в міру її ослаблення. Спершу посягають на її багатства, потім – на її живу силу, потім – на її ім’я…
Великий досвід самозахисту показує, що українців найменше гинуло тоді, коли вони рішуче захищали свою свободу. І найбільше гинуло в час ослаблення волі за життя.
Дивовижніший факт: убити 7 мільйонів протягом двох років і приховати злочин перед усім світом! Саме цей жах прихованого злочину спонукав закричати на повен голос іноземців Магараджа, Конквеста, Мейса, Безансона.
Чому ви не боролися? – запитують…
І то запитують не якісь екстремісти, а правдолюби і гуманісти!
Боролися! Рештками сил, як могли. Але ту боротьбу так само засекретили , як і жертв Голодомору.
В світі шанують згуртованих борців за право жити, за високу визвольну ідею. Світ ігнорує розсварених «патріотів», з яких кожен виготовляє свій партійний прапор чи то з сердечком, чи з кулаком.
Вони нагодують безтямних дітлахів, що граються на згарищі рідної хати.
– говорила Леся Українка в часи глухонімі. А голос її і досі дзвенить у повітрі:
Чия рука?
Україна страшенно засмічена в прямому і переносному значенні. Лжеінформаційні смітярні діють в тих цехах, де виготовляли смертоносну зброю. Чи може тут оборонятися людина, яку навчили релятивізму і байдужості до правди? Чи здатна захистити правду людина, яка служить фальшивим ідолам телеекрану і водночас має до них огиду? Їй кажуть проявляти толерантність…
Певно, з нашої смітярні треба таки вириватися з мечем в руці. Юрби засудять, але високу і безкорисливу мету люди впізнають.
Кому це нагадував Франко? Нагадував сліпим, які прозріють і прокинуться до громадського обов’язку.
Наша тиша здається безнадійною. Так було завжди в чеканні «благовісного грому». Кожна совіслива людина повинна готувати себе у щоденному житті до місії відповідальної
Борітеся – поборете!
Авторитаризм в Росії живиться імперськими стереотипами і газовою трубою. Окрім того, Росію лихоманить жах історії. Авторитаризм Білорусії тримається на стабільності совєтських інституцій пристосованих до диктатури. Авторитаризм в Україні є спробою повернутися до однопартійної диктатури уже після всенародної боротьби за свободу, і після 5 років лібералізму.
В Україні він не має фундаменту і навіть не має лідера. Він пройшов через вільну ущелину, за підтримкою інертної маси східних посткомуністів і на заперечені популізму опонентів.
Його моральний потенціял – ніякий. Його інтелектуальний потенціял – мізерний. Нонсенс. Щось не сумісне з самим поняттям Української держави. У них немає прагматизму, тобто ідеалізму з практично доцільним ухилом. Ту чужу силу можуть повалити об’єднані українці.
У нас велика проблема з опозицією – новою, молодою, динамічною. До старих бурдюків не наливають молодого вина. На місце опозиції у нас виходять агітатори з банальними символами – сердечком або кулаком.
Україні потрібне національне об’єднання з гаслом: «Будьмо прагматиками – вимагаймо неможливого!»
Якщо ставити діагноз сьогоднішній владі – він був відомий і описаний уже два роки тому: ще один вияв неадекватності влади втрачений час, втрачений шанс. Ще одне зневірене покоління.
Авторитаризм породжує зневірені покоління, замість того, щоб мобілізувати потенціял нації. Фактично це такі великі втрати, які важко обчислити.
Наївним людям властиво живити надію на те, що «вождь вилюдніє». Такого не буває. Він виріс в приниженні і насильстві. Він звик хитрувати, а не мислити. Цілі його корисливі, матеріяльні.
На вищих щаблях влади негативно-деструктивні емоції наростають. Це видно і на прикладі Путіна, і на прикладі Лукашенка, і Януковича.
Часто ставлять питання про роль інтелектуалів. Сучасна влада – в опозиції моральній і національній до народу. Інтелектуалами вона не цікавиться, хіба що для сезонного їх використання
Але хто такі інтелектуали? У нас їх гуртують на газетних шпальтах… Справа в тому, що інтелектуал не надається до використання. При сталінізмі генетики йшли в концлагери, бо не могли погодитися з «теорією самозародження живої клітини». Справжність не можна зпрофонувати. Мислителі емігрували або гинули. Слово інтелектуала має вагу і не розмінюється.
Чи потрібні нам непохитні захисники істини?
Вони завжди потрібні. Більше того, потрібне народження такої школи. Потрібні вчителі, що навчають розрізняти гарні виступи з популістським забарвленням і людську порядність та надійність. Потрібні вчителі аналітичного мислення – замість запальних агітаторів на користь ідолів юрби. Потрібні серйозні журналісти в ролі таких вчителів.
Маси прагнуть моральних авторитетів, щоб ті думали за всіх. Для демократії потрібні самозароджені, самоорганізовані осередки, керовані авторитетними людьми.
Нині це природна альтернатива урядові, де узаконилась посередність без принципів і переконань.
Починаєш думати, що нам явлено притчу, з якої ми повинні зрозуміти, що з мертвого кореня комунізму виросте лише бур’ян, що глушить всяку культуру.
І останнє питання: Чому не можливе повернення в минуле?
У старих людей є така слабкість: анемія. В принципі це банкрутство, то відмова від людського призначення. Покоління, яке не прагне змінити життя – хворе покоління.
А що стосується політичних сил, які хочуть повернутися в минуле і його продовжити – то завжди люди безсилі, які не вміють розв’язувати життєві задачі.
Таку бездарну гру в минуле, святкування то дати революції, то дати перемоги, грали комуністи в останні 20 років. То було виродження і культ посередності. В народі сміялися з вождів: «Культ безличности».
Безкровний розрив системи і насильства стався 20 років тому. Звичайно, це знамення. Одне з високих знамень 1986 – 1991 років.
У дракона випали зуби.
Із кожного з нас також вилазить спокуса насильства. Вчимося діалогу. Кіллерів стає менше. Держава їх використовує рідше і обережніше. Антиукраїнських погромів в Україні щораз менше. Міністр освіти і науки України не перевидає своїх антиукраїнських брошур. Президент ще схиляється перед червоним прапором, але сам вже не додає до нього свіжої крові.
Його партія не толерує інших партій, але й не називає себе «розумом, честю і совістю». Своєю нездатністю розвиватися інтелектуально і духовно вона провокує екстернізм.
Але мужність – не в крайнощах, а в розумній, демократичній спрямованості енергії. Партія регіонів зійде зі сцени вслід за комуністичною, як її остання форма виродження. Однак цікаво, що вона органічно не здатна до співпраці з демократичними організаціями – і в цьому ховається її злоякісний характер.
Україна чекає на молоду політичну силу, здатну консолідувати сміливих, творчих і самовідданих. Звироднілий матеріалізм стає і небезпечним і смішним. Людина повертається до своїх аксіом – до Закону і джерел духовних. Це уже всі відчувають, але ще не всі розуміють як невідворотну вимогу часу.
Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Звичайно, національні сили скористалися свободою, наскільки можуть скористатися вчорашні невольники, неспроможні поставити своїх мучителів на коліна. Але епоха насильства вичерпалась.
Душогубство в Ічкерії і на Кавказі закінчилося глухо і безславно. Війна в Іраку закінчилася руїною і водночас ганьбою. Війна проти Грузії закінчилася ганьбою.
Отже, попри всі людські нахили до насильного розв’язання конфліктів, люди ХХІ вчаться розв’язувати їх ненасильницьким шляхом.
Українцям випала доля в 2004 році з’явитися перед світом в образі мирної помаранчевої революції. Зброя, наготовлена посткомуністами, не вистрілила. Революція перемогла і засвідчила мудрим прикмети нового віку.
Ми не перемогли, бо не мали згуртованих національних сил і твердої волі до боротьби. Сили Майдану пішли на витворення атмосфери свободи і падіння страху в суспільстві. І це був життєдайний фермент. В тій атмосфері постсовєтський консервативний авторитаризм Януковича з пародійними судами і боязкими реформами. Є притчею про нерозум. Майбутнє відкривається тільки людям віри і любови. Насильство породжує опір.
Активність опору
Заглядаємо в майбутнє з великим досвідом минулого. Насильство плодить насильство, а війна залишає руїни в людині і її довкіллі. Водночас ми знаємо. що в житті діяли і діятимуть закони боротьби.
«Борітеся – поборите.
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
і воля святая».
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
і воля святая».
Українська нація загрожена . У неї дуже багато ворогів…вони множаться в міру її ослаблення. Спершу посягають на її багатства, потім – на її живу силу, потім – на її ім’я…
Великий досвід самозахисту показує, що українців найменше гинуло тоді, коли вони рішуче захищали свою свободу. І найбільше гинуло в час ослаблення волі за життя.
Дивовижніший факт: убити 7 мільйонів протягом двох років і приховати злочин перед усім світом! Саме цей жах прихованого злочину спонукав закричати на повен голос іноземців Магараджа, Конквеста, Мейса, Безансона.
Чому ви не боролися? – запитують…
І то запитують не якісь екстремісти, а правдолюби і гуманісти!
Боролися! Рештками сил, як могли. Але ту боротьбу так само засекретили , як і жертв Голодомору.
В світі шанують згуртованих борців за право жити, за високу визвольну ідею. Світ ігнорує розсварених «патріотів», з яких кожен виготовляє свій партійний прапор чи то з сердечком, чи з кулаком.
Вони нагодують безтямних дітлахів, що граються на згарищі рідної хати.
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви видобуть здола?
Той меч із піхви видобуть здола?
– говорила Леся Українка в часи глухонімі. А голос її і досі дзвенить у повітрі:
Чия рука?
Україна страшенно засмічена в прямому і переносному значенні. Лжеінформаційні смітярні діють в тих цехах, де виготовляли смертоносну зброю. Чи може тут оборонятися людина, яку навчили релятивізму і байдужості до правди? Чи здатна захистити правду людина, яка служить фальшивим ідолам телеекрану і водночас має до них огиду? Їй кажуть проявляти толерантність…
Певно, з нашої смітярні треба таки вириватися з мечем в руці. Юрби засудять, але високу і безкорисливу мету люди впізнають.
Кожен думай, що на тобі,
Міліонів стан стоїть!
Міліонів стан стоїть!
Кому це нагадував Франко? Нагадував сліпим, які прозріють і прокинуться до громадського обов’язку.
Наша тиша здається безнадійною. Так було завжди в чеканні «благовісного грому». Кожна совіслива людина повинна готувати себе у щоденному житті до місії відповідальної
Борітеся – поборете!
Авторитаризм в Росії живиться імперськими стереотипами і газовою трубою. Окрім того, Росію лихоманить жах історії. Авторитаризм Білорусії тримається на стабільності совєтських інституцій пристосованих до диктатури. Авторитаризм в Україні є спробою повернутися до однопартійної диктатури уже після всенародної боротьби за свободу, і після 5 років лібералізму.
В Україні він не має фундаменту і навіть не має лідера. Він пройшов через вільну ущелину, за підтримкою інертної маси східних посткомуністів і на заперечені популізму опонентів.
Його моральний потенціял – ніякий. Його інтелектуальний потенціял – мізерний. Нонсенс. Щось не сумісне з самим поняттям Української держави. У них немає прагматизму, тобто ідеалізму з практично доцільним ухилом. Ту чужу силу можуть повалити об’єднані українці.
У нас велика проблема з опозицією – новою, молодою, динамічною. До старих бурдюків не наливають молодого вина. На місце опозиції у нас виходять агітатори з банальними символами – сердечком або кулаком.
Україні потрібне національне об’єднання з гаслом: «Будьмо прагматиками – вимагаймо неможливого!»
Якщо ставити діагноз сьогоднішній владі – він був відомий і описаний уже два роки тому: ще один вияв неадекватності влади втрачений час, втрачений шанс. Ще одне зневірене покоління.
Авторитаризм породжує зневірені покоління, замість того, щоб мобілізувати потенціял нації. Фактично це такі великі втрати, які важко обчислити.
Наївним людям властиво живити надію на те, що «вождь вилюдніє». Такого не буває. Він виріс в приниженні і насильстві. Він звик хитрувати, а не мислити. Цілі його корисливі, матеріяльні.
На вищих щаблях влади негативно-деструктивні емоції наростають. Це видно і на прикладі Путіна, і на прикладі Лукашенка, і Януковича.
Часто ставлять питання про роль інтелектуалів. Сучасна влада – в опозиції моральній і національній до народу. Інтелектуалами вона не цікавиться, хіба що для сезонного їх використання
Але хто такі інтелектуали? У нас їх гуртують на газетних шпальтах… Справа в тому, що інтелектуал не надається до використання. При сталінізмі генетики йшли в концлагери, бо не могли погодитися з «теорією самозародження живої клітини». Справжність не можна зпрофонувати. Мислителі емігрували або гинули. Слово інтелектуала має вагу і не розмінюється.
Чи потрібні нам непохитні захисники істини?
Вони завжди потрібні. Більше того, потрібне народження такої школи. Потрібні вчителі, що навчають розрізняти гарні виступи з популістським забарвленням і людську порядність та надійність. Потрібні вчителі аналітичного мислення – замість запальних агітаторів на користь ідолів юрби. Потрібні серйозні журналісти в ролі таких вчителів.
Маси прагнуть моральних авторитетів, щоб ті думали за всіх. Для демократії потрібні самозароджені, самоорганізовані осередки, керовані авторитетними людьми.
Нині це природна альтернатива урядові, де узаконилась посередність без принципів і переконань.
Починаєш думати, що нам явлено притчу, з якої ми повинні зрозуміти, що з мертвого кореня комунізму виросте лише бур’ян, що глушить всяку культуру.
І останнє питання: Чому не можливе повернення в минуле?
У старих людей є така слабкість: анемія. В принципі це банкрутство, то відмова від людського призначення. Покоління, яке не прагне змінити життя – хворе покоління.
А що стосується політичних сил, які хочуть повернутися в минуле і його продовжити – то завжди люди безсилі, які не вміють розв’язувати життєві задачі.
Таку бездарну гру в минуле, святкування то дати революції, то дати перемоги, грали комуністи в останні 20 років. То було виродження і культ посередності. В народі сміялися з вождів: «Культ безличности».
Безкровний розрив системи і насильства стався 20 років тому. Звичайно, це знамення. Одне з високих знамень 1986 – 1991 років.
У дракона випали зуби.
Із кожного з нас також вилазить спокуса насильства. Вчимося діалогу. Кіллерів стає менше. Держава їх використовує рідше і обережніше. Антиукраїнських погромів в Україні щораз менше. Міністр освіти і науки України не перевидає своїх антиукраїнських брошур. Президент ще схиляється перед червоним прапором, але сам вже не додає до нього свіжої крові.
Його партія не толерує інших партій, але й не називає себе «розумом, честю і совістю». Своєю нездатністю розвиватися інтелектуально і духовно вона провокує екстернізм.
Але мужність – не в крайнощах, а в розумній, демократичній спрямованості енергії. Партія регіонів зійде зі сцени вслід за комуністичною, як її остання форма виродження. Однак цікаво, що вона органічно не здатна до співпраці з демократичними організаціями – і в цьому ховається її злоякісний характер.
Україна чекає на молоду політичну силу, здатну консолідувати сміливих, творчих і самовідданих. Звироднілий матеріалізм стає і небезпечним і смішним. Людина повертається до своїх аксіом – до Закону і джерел духовних. Це уже всі відчувають, але ще не всі розуміють як невідворотну вимогу часу.
Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
